Самостійна робота

Іван

Іван був дев'ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Двадцятою і останньою була Анничка. Не знати, чи то вічний шум Черемошу і скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на високій кичері, чи сум чорних смерекових лісів лякав дитину, тільки Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі.

Тепер він мав коло чого ходити. Не був жадний багатства -- не па те гуцул жиє на світі,-- саме плекання маржинки сповняло радістю серце. Як дитина для мами -- та кою була для нього худібка. Весь час, всі думки займала турбота про сіно, про вигоди маржинці, щоб не заслабла, щоб хто не зурочив, щоб вівці щасливо котились, а корови уположались. Скрізь, од усього була небезпека, і треба було добре глядіти маржину од гадини, звіра і од відьом, які всякими способами потягали манну з коров та потинали худібку. Треба було багато знати, підкурювать, ворожити, збирати помічне зілля і замовляти. 

 

Марічка

Марічка обзивалась на гру флояри, як самичка до дикого голуба,-- співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з'являлись -- не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатях, як смереки ростуть по горах. На що б око не впало, що б не сталось на світі: чи пропала овечка, полюбив леЄінь, зрадила дівка, заслабла корова, зашуміла смерека -- все виливалось у пісню, легку і просту, як ті гори в їх давнім, первіснім житті. Марічка і сама вміла складати пісні. Сидячи на землі, поруч з Іваном, вона обіймала свої коліна і потиху гойдалася в такт.

Палагна

Палагна була з багацького роду, фудульна, здорова дівка, з грубим голосом й воластою шиєю. Правда, вона любила пишне лудіння, і немало десь піде грошей на шовкові хустки та дорогі згарди, але то байка!

Палагна йому помагала. З неї була добра Єаздиня...

Фудульна Палагна, що звикла шість день на тиждень робити і тільки в свято одпочивала, пишаючись красним лудінням, сердито дорікала за його примхи.

 

Микола

З другого боку, на найближчім горбі, сусідив Юра. Про нього люди казали, що він богує. Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар. В своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров'я маржини й людини, його боялись, але потребували усі. 

      Траплялось, що і Іван звертався до нього, але за кожним разом, стрічаючи погляд чорних пекучих очей моль-фара, спльовував непомітно: "Сіль тобі в оці!.." 

 

Микола

 Микола був сиротою і виріс у полонині. "Плекали мя вівці",-- говорив він про себе, пригладжуючи непокірні кучерики.