Іван
Іван був дев'ятнадцятою дитиною в гуцульській
родині Палійчуків. Двадцятою і останньою
була Анничка. Не знати, чи то вічний шум Черемошу і скарги гірських потоків, що
сповняли самотню хату на високій кичері, чи сум чорних смерекових лісів лякав
дитину, тільки Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню
таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього
очі.
Тепер він мав коло чого
ходити. Не був жадний багатства -- не па те гуцул жиє на світі,-- саме плекання
маржинки сповняло радістю серце. Як дитина для мами -- та кою була для нього
худібка. Весь час, всі думки займала турбота про сіно, про вигоди маржинці, щоб
не заслабла, щоб хто не зурочив, щоб вівці щасливо котились, а корови
уположались. Скрізь, од усього була небезпека, і треба було добре глядіти
маржину од гадини, звіра і од відьом, які всякими способами потягали манну з
коров та потинали худібку. Треба було багато знати, підкурювать, ворожити,
збирати помічне зілля і замовляти.
Марічка
Марічка обзивалась на гру флояри, як
самичка до дикого голуба,-- співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони
з'являлись -- не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще у
колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні
по сіножатях, як смереки ростуть по горах. На що б око не впало, що б не
сталось на світі: чи пропала овечка, полюбив леЄінь, зрадила дівка, заслабла
корова, зашуміла смерека -- все виливалось у пісню, легку і просту, як ті гори
в їх давнім, первіснім житті. Марічка і сама вміла складати пісні. Сидячи на
землі, поруч з Іваном, вона обіймала свої коліна і потиху гойдалася в такт.
Палагна
Палагна була з
багацького роду, фудульна, здорова дівка, з грубим голосом й воластою шиєю.
Правда, вона любила пишне лудіння, і немало десь піде грошей на шовкові хустки
та дорогі згарди, але то байка!
Палагна йому помагала.
З неї була добра Єаздиня...
Фудульна Палагна, що
звикла шість день на тиждень робити і тільки в свято одпочивала, пишаючись
красним лудінням, сердито дорікала за його примхи.
Микола
З другого боку, на
найближчім горбі, сусідив Юра. Про нього люди казали, що він богує. Він був як
бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар. В своїх дужих руках тримав
сили небесні й земні, смерть і життя, здоров'я маржини й людини, його боялись,
але потребували усі.
Траплялось,
що і Іван звертався до нього, але за кожним разом, стрічаючи погляд чорних
пекучих очей моль-фара, спльовував непомітно: "Сіль тобі в оці!.."
Микола
Микола був сиротою і виріс у полонині. "Плекали
мя вівці",-- говорив він про себе, пригладжуючи непокірні кучерики.
Юру перейменував. Одне й те саме.
ОтветитьУдалить